ПОИСК
Культура та мистецтво

«Не знаю всіх причин зрад, які траплялися, тому всіх, хто мене зрадив, прощаю»: 9 днів тому пішов з життя режисер Віталій Малахов

14:40 12 листопада 2021
Віталій Малахов
4 листопада 2021 року, на 67-му році життя, перестало битися серце відомого театрального режисера, засновника та керівника Театру на Подолі Віталія Малахова. Це трапилося у лікарні «Феофанія», де Віталій Юхимович провів останні десять днів свого життя. Дочка режисера Дар'я Малахова, його друзі, шанувальники виборювали життя метра, здаючи кров і допомагаючи матеріально. Але «стара бойова рана» далася взнаки, і Віталій Юхимович помер від сепсису.

Прощання з режисером відбулося у стінах його рідного Театру на Подолі, якому Малахов віддав 34 роки свого життя. В інтерв'ю, які Віталій Юхимович із задоволенням давав «ФАКТАМ», він зізнавався, що був щасливий у творчості та особистому житті.

— Щастя — це така емоційна мить, яку неможливо зафіксувати, — говорив Малахов. — Але спробувавши цю насолоду, все життя ми прагнемо знову її відчути. Себе вважаю людиною щасливою.

«Ми з друзями самовільно зайняли порожній будинок на Подолі»

Віталій Малахов давно вже став однією зі знакових постатей театрального Києва. Його образ стильного чоловіка з кучерявим волоссям, стягнутим у «хвіст», і пронизливим поглядом довгі роки був невід'ємною частиною Подолу. Цей район столиці подарував йому найкращі та найскладніші роки життя. До речі, Віталій Юхимович якось зізнався, що у молодості навіть побоювався Подолу.

— До кінця 80-х я боявся Подолу, — розповідав Малахов. — Жив у Броварах із батьками багато років, потім навчався у театральному інституті на Львівській площі. Коли доходив до Художньої академії, відчував якісь страшні емоції. З дитинства пам'ятаю розповіді про грязьовий потік у 60-х роках на Куренівці. Знав анекдоти про цей район: «Чи можуть бути на Подолі білі ночі?» — «Можуть, якщо клопи світитимуться». Загалом це місце було не дуже для мене привабливим.

Його роман із Подолом розпочався 1979 року, коли молодого режисера запросили очолити театр. Тоді до народження Театру на Подолі залишалося ще дев'ять років.

— Мене запросили організувати Театр естради в Будинку культури «Харчовик», де зараз розташований Дитячий музичний театр, — згадував режисер. — У той час я не мав квартири і ми разом з друзями-артистами оселилися в порожньому будинку, прямо за «Харчовиком», на вулиці Героїв Трипілля, яка зараз називається Спаською. Це було самозаселення. На першому поверсі у нас була репетиційна зала. Свою оселю ми називали італійським двориком, він був відомий на весь Київ.

Напевно, це найщасливіші роки у моєму житті. Поруч жили Валера Чигляєв, Вітя Андрієнко, Наташа Рожкова. Нам періодично відключали світло, тому що ми крали його у сусідів, і тоді жінки готували їжу у дворі просто в казанах. Відразу за «Харчовиком» стояла бочка з пивом. Бувало, що ми приходили, купували всю діжку і затягували її до себе у двір. Вечорами сідали біля величезного столу, що стояв у дворі: пили, їли та вели бесіди.

Комуна прожила так п'ять років, поки її членів примусово не виселили, хоча будинок на тому місці так і не збудували.

— Мені іноді сниться, що я повертаюся до нашого італійського дворика, підіймаюся на другий поверх і заходжу до своєї квартири, — ностальгував Малахов. — Ми жили дуже непогано у великій чотирикімнатній квартирі. Щоправда, в деяких місцях підлога була провалена, але це нікого не засмучувало. Моя дочка Дашка тоді ходила до школи. Пам'ятаю, одного разу, збираючись, вона раптом зчинила страшний крик. Приходжу, дитина стоїть ногами в унітазі, а навпаки сидить щур. Загалом, веселий був час…

«Себе вважаю людиною щасливою», — казав Віталій Юхимович

«В Оперному сидів на останньому ярусі, з фольги скручував кульки і кидав їх на литаври»

Насправді театр у житті Віталія Малахова з'явився випадково. Щоправда, старша сестра добре грала на фортепіано, зведений брат танцював та непогано грав на гітарі. А батько Малахова свого часу в Одесі служив тапером у кінотеатрі «Слон та ліра». Навіть рідкісні поїздки зі школою до столичних театрів не справляли на нього враження. Поки що він не потрапив на спектакль відомого українського художника-сценографа Данила Лідера…

— Пам'ятаю, як нас, дітей, возили з Броварів до столичного ТЮГу, — згадував Малахов. — Тоді спектакль не справив на мене жодного враження. Ми перекрикувались під час п'єси, стріляли з рогаток. Потім ходив до Оперного театру, сидів на останньому ярусі. Купував цукерки, з фольги скручував кульки та кидав їх на литаври — музиканти сиділи в ямі просто під глядачами. На цьому мої відносини із театром вичерпалися. До того моменту, поки не потрапив на спектакль Данила Лідера «Людина з Ламанчі». Дон Кіхота грав Гашинський. Вистава тривала недовго, її закрили через декорації Лідера у вигляді ґрат, у яких побачили щось недозволене.

Ось тоді юний Малахов, вражений побаченим, вперше задумався про театр. І оскільки іспити у театральному інституті проходили на місяць раніше, ніж в інших вишах, вирішив спробувати.

— Сестра навчила мене співати, хоч це виглядало жахливо, — згадував Віталій Юхимович. — Я вступав на курс славнозвісного педагога Леоніда Олійника, випускником якого був Сергій Данченко. На той час в акторський курс входили і режисери. Після кількох днів переглядів Леонід Артемович сказав: «Хлопець Віталій розумненький, нехай пробується на режисуру». Олійник любив таких героїв, як Толя Хостікоєв: високих, гарних. Я ж був маленький, такого зросту, як зараз, тільки тоншим разів у десять.

Мене попросили написати експлікацію — як уявляю собі спектакль. Я взяв п'єсу Микитенка «Світіть нам, зорі». Оскільки нічого не тямив у режисурі, то в мене по сцені мали літати літаки, йти сніг, розливатись море… Загалом, мене зарахували. Моїм учителем став Володимир Олександрович Неллі, який взяв останній у житті курс. Він набрав п'ятьох людей і щороку одного відраховував. В результаті інститут закінчили двоє: я та Олександр Бойцов. Неллі не давав нам особливо багато спеціальної освіти. Ми просто говорили про життя. Він розповідав про свої зустрічі з Булгаковим та Вишневським. Знав особисто Мейєрхольда та бачився зі Станіславським. Володимир Олександрович вважав, що режисер має дуже багато знати, причому із різних галузей. Ось, власне, так я потрапив у світ театру.

«На місце керівника Театру естради претендували навіть Штепсель та Тарапунька, але вибрали мене»

Віталію Малахову було лише 23 роки, коли його мюзикл «Казка про Моніку», поставлений у Театрі російської драми, прогримів на всю столицю. Багато хто вважав, що молодий режисер увіллється у відому трупу. Але Малахов вирішив інакше.

— Мені запропонували свій театр — Театр естради, — розповідав режисер. — Хотілося займатися мюзиклами. Я й досі вважаю, що українському театру властива саме музично-драматична схема. «Казка про Моніку» теж була мюзиклом. До речі, завдяки їй я виграв конкурс на місце керівника Театру естради. На цю посаду претендували навіть знамениті Штепсель та Тарапунька, але вибрали мене, молоду людину, якій тоді виповнилося лише 23 роки.

Золотий був час! У мене працювали Валерій Чигляєв, Віктор Андрієнко і Толя Дяченко, які щойно закінчили інститут. Олександр Цекало тоді був на останньому курсі естрадно-циркового училища, грав у невеликому вокальному ансамблі «Капелюх» і ще зовсім не знав Лоліту. Провідним актором у нас був Ілля Ноябрьов. А Діма Ганапольський, який тоді був Дімою Марголісом, працював у театрі звукорежисером. Микита Джигурда прийшов до нас у театр, бувши ще учнем дев'ятого класу. Я знаю, як звучить його голос без хрипоти. Костюми для вистав створював Борис Краснов. Його майстерня знаходилася у сусідній будівлі. Потім частина трупи разом зі мною перейшла до Молодого театру, який тоді називався Молодіжний. А 1987 року було створено Театр на Подолі.

На момент заснування театру в цьому приміщенні була автобаза, а до революції — купецький клуб з невеликою сценою. Назва театру стала ідеєю Віталія Малахова та його «охоронною грамотою». Щоправда, за часів капітальної перебудови приміщення режисерові довелося пережити чимало складних моментів. У тому числі й неприйняття самої будівлі, яка тепер вважається однією з найцікавіших споруд на Андріївському узвозі. За час більш ніж десятирічної реконструкції приміщення Театру на Подолі трупі довелося «гостювати» на багатьох сценах, але Віталій Малахов не припиняв займатися творчістю. Тепер Театр на Подолі такий, яким бачив його майстер.

Тепер Театр на Подолі такий, яким бачив його Віталій Малахов, адже за час капітальної перебудови приміщення режисерові довелося пережити чимало складних моментів

— Ми хочемо більше, ніж просто подобатися громадськості, — зізнавався Малахов, відкриваючи нову будівлю. — Ми хочемо подобатися собі. А для цього маємо зажити справжнім театральним життям.

У режисурі вважав себе «тираном». Віталій Малахов казав, що ніколи ні на кого не тримав зла за сказане чи зроблене. Попри те, що його неодноразово зраджували.

— Мене зраджували досить часто, — говорив режисер. — Але я вважаю, що життя дуже складне, не знаю всіх причин зрад, які траплялися, тому всіх, хто мене зрадив, прощаю.

Своїм найщасливішим днем життя Віталій Юхимович називав знайомство з дружиною Ксенією навесні 1973 року — обоє навчалися у Театральному інституті. Вони прожили разом понад 35 років, і смерть дружини стала для нього величезною трагедією. Потім у Малахова почалися проблеми зі здоров'ям. І знову боротьба, боротьба…

— У хвилини повного розпачу допомагало розуміння: якщо ти не мертвий, все одно треба існувати, а існувати комфортніше у русі та пізнанні життя, — казав Віталій Юхимович. — Бог посилає нам випробування, і щоразу ти ніби доводиш, що маєш право на існування у цьому світі.

Чи відчуваю я страх перед смертю? Так, як перед Бабаєм у дитинстві — чимось страшним та нереальним. Щодня ми живемо поряд зі смертю, а вона — поряд з нами.

Читайте також: «Таких, як ви, не буває»: Сумська, Саліванчук, Єфросиніна сумують за померлим Віталієм Малаховим

Фото з сайту theatreonpodol.com

706

Читайте нас у Telegram-каналі, Facebook та Twitter

Побачили помилку? Виділіть її та натисніть CTRL+Enter
    Введіть вашу скаргу
Наступний матеріал
Новини партнерів
 

© 1997—2021 «Факти та коментарі®»

Усі права на матеріали сайту охороняються у відповідності до законодавства України.

Матеріали під рубриками «Офіційно», «Новини компаній», «На замітку споживачу», «Ініціатива», «Реклама», «Пресреліз», «Новини галузі» а також позначені символом публікуються у якості реклами та мають інформаційно-комерційний характер.